[107]
СЕРЕБРЯНЫЙ ТЕРЕМЪ.

Теперь, какъ постигъ я тончайшую мудрость всего,
Хочу я пожить на Землѣ осторожно,
Чтобъ могъ я во всемъ озвѣздить Вещество,
Отъ зла уклоняясь—какъ только возможно,
И свыше сего,
Лишь то противъ воли своей принимая,
Что воля означитъ: „Сіе—непреложно“.
И волю дыханьемъ духовнаго Мая
Настолько цвѣтя,
10 Настолько ея существо умножая,

[108]

Чтобъ даже сама,
Для насъ непреложная, Вѣдьма-Зима,
Блестя,
Царицей-Зимою содѣлалась намъ,
15 Просвѣтленной,
Въ мятели—свирѣли, и зовъ по струнамъ,
Серебряный теремъ заснувшимъ цвѣтамъ,
Съ густой бахромой оснѣженной,
И будто бы смерть на минутку—а тамъ,
20 За часомъ, надъ часомъ, высокій, бездонный,
Идущій въ начальность, звѣздящійся Храмъ.