Страница:Собрание сочинений Марка Твэна (1899) т.11.djvu/98

Эта страница была вычитана


 

Судья Дрисколль пришелъ въ такое пріятное возбужденіе, что принялся бодро и энергично расхаживать по комнатѣ. Внезапно однако онъ остановился, вспомнивъ про Тома, и погрузился въ думу. Дважды подходилъ онъ къ письменному столу и дважды удалялся опять въ противоположный уголъ кабинета, но подъ конецъ сказалъ:

— Быть можетъ это для меня послѣдняя ночь, а потому я не вправѣ мѣшкать, подвергая этого несчастливца риску остаться нищимъ. Правда что онъ трусъ и негодяй, но въ этомъ много виноватъ я самъ. Братъ на смертномъ одрѣ оставилъ его на моемъ попеченіи, а я, вмѣсто того чтобы воспитать ребенка съ должною строгостью, такъ, чтобы изъ него вышелъ настоящій человѣкъ, испортилъ его неумѣстнымъ баловствомъ. Я не оправдалъ возложеннаго на меня довѣрія и не долженъ брать на душу еще новый грѣхъ покидая теперь этого несчастнаго на произволъ судьбы. Однажды я уже простилъ Тома, да и теперь намѣревался простить, предварительно подвергнувъ долгому, строгому испытанію. Эта комбинація окажется однако осуществимой лишь въ случаѣ если я останусь въ живыхъ, и я не вправѣ подвергать Тома такому риску. Нѣтъ, надо сейчасъ же возстановить завѣщаніе! Если я не буду сегодня убитъ, то могу вѣдь его спрятать такъ, что оно останется Тому неизвѣстнымъ. Онъ ничего не узнаетъ про завѣщаніе до тѣхъ поръ пока онъ не исправится и пока я не увижу, что это исправленіе представляетъ достаточныя гарантіи прочности.

Судья снова написалъ завѣщаніе, по которому самозванный его племянникъ становился опять наслѣдникомъ крупнаго состоянія. Онъ уже заканчивалъ писать этотъ документъ, когда Томъ къ которому привязался на улицѣ какой-то другой ночной бродяга, вернулся домой и прошелъ на цыпочкахъ мимо дверей кабинета. Заглянувъ туда онъ ускорилъ шаги, такъ какъ мысль о вторичномъ свиданіи съ дядей въ этотъ вечеръ внушала ему ужасъ. Всетаки онъ замѣтилъ, что дядя писалъ. Въ такой поздній часъ это являлось само по себѣ уже необычайнымъ. Что именно писалъ онъ? Сердце Тома словно похолодѣло отъ опасенія. Дѣло шло вѣроятно о немъ самомъ. По крайней мѣрѣ онъ очень побаивался этого такъ какъ былъ убѣжденъ, что бѣда никогда не приходитъ одна и что несчастія обрушиваются всегда на человѣка цѣлымъ ливнемъ. Объявивъ себѣ самому, что непремѣнно заглянетъ въ написанный дядей документъ если только это окажется возможнымъ, Томъ услышалъ чьи-то шаги, потихоньку отошелъ отъ дверей и притаился такъ чтобы его нельзя было никоимъ образомъ замѣтить. Новоприбывшій оказался Темброкомъ Повардомъ. Тома интересовало узнать, что именно затѣяли они вдвоемъ съ судьею.