Аль-Мутанабби (Мицкевич; Бенедиктов)/ДО

Альмотенабби[1]
авторъ Адамъ Мицкевичъ, пер. Владиміръ Григорьевичъ Бенедиктовъ
Оригинал: польск. Almotenabbi : Z arabskiego, według tłumaczenia Lagranża. — Источникъ: Мицкевичъ А. Сочиненія А. Мицкевича. — СПб.: Типографія М. О. Вольфа, 1882. — Т. I. — С. 236.

* * *


Доколь, по степямъ и пустынямъ свершая проѣздъ,
Я буду безплодно гоняться за группами звѣздъ?
Ногъ нѣту у звѣздъ: отчего-жь быть усталости тутъ?
Верблюды-жь и люди — съ ногами: они устаютъ.

Проѣзжій спать хочетъ; а звѣзды? — тѣ вѣчно глядятъ,
И, вѣждъ не имѣя, безсонныя, спать не хотятъ.

Отъ солнца чело и лицо наше стало черно:
Сѣдыхъ-же волосъ подчернить намъ не можетъ оно.

Ужели небесный Судья для страдальцевъ — людей
Суровѣе будетъ безжалостныхъ до́льнихъ судей?

Воды́ на дорогу намъ будетъ довольно: она,
Изъ тучъ намъ пролитая, въ кожу мѣшковъ набрана.

Верблюдовъ я гнѣвно гоню: я не гнѣваюсь тутъ,
Но знать имъ даю, что со мною въ изгнанье идутъ.

При выходѣ я изъ Египта верблюдамъ сказалъ:
«Смотрите! Чтобъ каждый изъ васъ на бѣгу понуждалъ
Переднюю ногу свою своей задней ногой!
Бѣгите!» — И вотъ — изъ Египта промчался стрѣлой
Я съ горстію спутниковъ вѣрныхъ — съ моими людьми —
Чрезъ области смежныя Джарса и Аль-Элеми.

Вотще́ конь арабскій хотѣлъ обогнать меня: лбомъ
Летитъ наравнѣ онъ все только съ верблюжьимъ горбомъ.

Что за люди? Стрѣлы послушны въ рукахъ тѣхъ людей,[2]
Какъ тамъ, гдѣ тасуетъ ихъ, ставъ предъ толпой, чародѣй.

Чалму́-то какъ снимутъ — на нихъ (тутъ — природа сама!)
Изъ черныхъ курчавыхъ волосъ остается чалма.

Хоть пухъ молодой на щекахъ — руки этихъ людей
И всадниковъ валятъ и вмигъ забираютъ коней.

Добыча, когда-бъ и надежды ихъ всѣ превзошла —
И то бы въ нихъ жажду добычи унять не могла.

Они, какъ язычники, вѣчною пышутъ враждой;
Безпечны-жь они при оружьи, какъ въ праздникъ святой.

Нѣмое копье изъ рукъ ихъ чуть въ воздухъ пошло —
Покажетъ умѣнье свистать, какъ соколье крыло.

Верблюды безъ устали мчатся, хоть въ пѣнѣ совсѣмъ,
И зелены ноги ихъ, вытоптавъ Регль и Ганэмъ.

Верблюда бичомъ отгоню отъ чужихъ я луговъ,
Гдѣ-жь принятъ, какъ гость я, тамъ кормъ и верблюду готовъ.

Арабъ, Персіанинъ — скупятся на пастбища: нѣтъ
Фати́ка на свѣтѣ; покинулъ Фатикъ этотъ свѣтъ.

Другаго Фати́ка Египетъ во вѣкъ не найдетъ,
И мѣста его въ этомъ мірѣ никто не займетъ.

Онъ живъ былъ — и всѣхъ превышалъ онъ величьемъ своимъ;
Онъ умеръ — и всѣ поравнялись умершіе съ нимъ.

Искалъ его окомъ я, кликалъ взываніемъ устъ —
И что же нашелъ я? Весь міръ безотвѣтѣнъ и пустъ.

Вернулся туда я, откуда какъ странникъ ушелъ,
И думалось: снова съ перомъ бы знакомства я свелъ!

Перо-жь возразило мнѣ чернымъ своимъ языкомъ:
«Нѣтъ, славы ты мной не добудешь; добудь-ка мечомъ!

Перо ты возьмешь, какъ истратится сила плеча;
Перо вѣдь работаетъ все по приказамъ меча».

Перо этой рѣчью хотѣло меня научить
И тѣмъ отъ безумья, быть можетъ, меня излѣчить:

Но я не послушался: самъ виноватъ теперь я,
Что разумомъ плохъ, голова не въ порядкѣ моя.

До цѣли доходитъ, мечомъ лишь владѣть кто гораздъ.
Спроси, кого хочешь: перо тебѣ хлѣба не дастъ.

Въ пути-ль ты находишься? Чуждый народъ на тебя
Глядитъ, какъ на нищаго: «ищетъ-де крохъ для себя!»

Неправда враждой раздѣлила людей племена,
Хоть общая мать всему роду людскому дана.

Ну, — буду-жь пріема, какъ гость, я иначе просить!
Къ дверя́мъ подойду, да и стану мечомъ колотить!

Оружье пускай и рѣшаетъ, кто спину согнетъ —
Кто? — Тотъ-ли, кого угнетаютъ, иль тотъ, кто гнететъ?

Оружья у насъ не отымутъ: съумѣемъ сберечь!
Рука не дрожитъ у меня, не позоренъ мой мечъ.

Мой взоръ… Пусть къ картинамъ страданій пріучится онъ!
Вѣдь все, что мы зримъ на-яву́, пропадаетъ какъ сонъ.

Прочь жалобы! Ими народъ только тѣшится злой:
Такъ стоны предсмертные во́роновъ тѣшатъ собой.

Гдѣ вѣра прямая? — Лишь въ книгахъ убѣжище ей:
Ея не ищи ужь ни въ словѣ, ни въ клятвѣ людей.

Хваленіе Богу, создавшему душу мою!
Съ его я пособіемъ вытяну долю свою,

И въ долгомъ изгнаньи отраду себѣ обрѣту,
Тогда какъ другіе горюютъ и въ лучшемъ быту.

Самъ рокъ удивленъ былъ великимъ терпѣньемъ моимъ
Затѣмъ, что я крѣпче ударовъ, обрушенныхъ имъ!

Какъ грустно живется теперь межъ людей! Я-бъ желалъ,
Чтобъ жилъ я давно ужь, а нынѣ въ могилѣ-бъ лежалъ.

Намъ время — отецъ; когда мо́лодо было оно —
Тогда отъ него наши предки родились давно;

А нынѣ отецъ нашъ, на старости хилой своей
Намъ жизнь даровавъ, произвелъ ужь негодныхъ дѣтей.




Примѣчанія

  1. Альмотенабби — славный наѣздникъ, воинъ и поэтъ Арабскій. Будучи изгнанъ изъ своего отечества, онъ отправился въ Египетъ къ другу своему — султану Абу-Шоджа-Фатику, котораго однако уже не нашелъ въ живыхъ, и тогда, оставивъ Египетъ, онъ сложилъ дорогою переведенную здѣсь кассиду.
  2. У древнихъ Арабовъ, до Магомета, хранились во храмѣ ихъ, въ Меккѣ, священныя стрѣлы. Пукъ этихъ стрѣлъ, въ рукѣ жреца, приводился въ движеніе такъ, что стрѣлы перемѣщались между собою, тасовались, — и звуки, издаваемые при соудареніи ихъ, были толкуемы авгурами, чародѣями или гадателями къ предъузнанію будущаго.